Цикл: "У Святого Миколая весна"

з книги "Сьогодні і завжди"


цикл: "У Святого Миколая"

****

У святого Миколая - весна,

Так млосно дихають наречені-акації у безкінечні вечори.

А на зелених острівцях цнотливої трави пісень виграють цвіркуни

Й ліхтарі не так сумно схиляють рудоволосі голови до землі.

У місті занедбаних мрій, привидів кораблів і спекотної тиші

З-за рогу пацани виходять в ряд. В адідасах всі як один.

І тополиний пух, ніби сніг, безмовно вкриває їхні згорблені плечі.

Повз химерну візію Адміралтейства на недалекі Слободки пливуть

Старих корабелів хмільні, міцні силуети.

А в одинокому дворі, що той загубився посеред дерев,

Молодий ще поет читає трьом кривоногим дівчиськам

Свої банальні і до нудоти наївні любовні сонети.

Невпинно-п"янкий запах бузку і дощу

Через край наливає мої натомлені груди.

Мовчить дітвора. Ці солов"ї бетонних лісів ідуть досипати

І спить сивий дід під деревом, а поряд куняють його янголи -

                                                                              бездомні  собаки-приблуди.

Крізь мої долоні б"є у голову теплий вітер із краю бездумних ідей,

Поступово сіріють, наче з ранку туман, мої старі кеди,

Що досхочу вже наїлись пилу міських вибоїн.

Я люблю ці маленькі будинки, ці вулиці-близнючки,

                                                                              цей дивний непотріб - людей...

І мовчки прошу, щоби Господь

За все пробачив усіх нас і зберіг.

Словом, молюсь якось так.

очікування

бузком сьогодні пахне так млосно й  так сильно, що хочеться вмерти

Ваську у темно-синій олімпійці, та у гостроверхих туфлях надітих на босі ноги.

він  притомився на набережній, один, полишений сумнівними друзями й подругами.

забутий гіркий  «Янтар», який  вже  в горло не лізе

і насіння вже не лишилось у дірявих кишенях спортивних штанів.

тут біля Інгулу спокійно.

місяць - мідяк, виповз назовні крізь хмари темно-фіолетові, як грижа

все доріжки по оманливо-тихій воді  до Васька стелить ніби до поважного пана -

запрошує до себе у гості, де зорі поховались, принишкли.

де вітер заснув.

і йому сниться, як він ганяє вітрильники на якійсь міжнародній регаті.

врешті, Васько, здається, погоджується і занурює босі ноги у прохолодну воду

та й міркує собі: звідки починається всесвіт.

та  чому так стається,

що весну замінює літо, а потім приходить осінь.

 все починається  там, впевнений Васько, де на ледве помітній цятці на Землі,  він народився,

І  якщо її затирати, на тілі планети розвинеться, мабуть, меланома.

Це там де проходить дорога до річки,

дарма що в порохах й розбита, проте така знайома.

це в дискотеках, де він ламав ребра і йому вибивали щелепу,

і де блював, напившись якоїсь гидоти.

це там, де відходять його кораблі

і шлють привіти

Маврикіям, Вест-Індіям  чи бодай у Молдову.

там,  де він сповідує свої гріхи.

ні не священикам в церкві,

а випадковим пиякам

у міських прокурених, занедбаних бадегах.

і нехай в цьому святому місті все зовсім не так як хотілось,

 нехай невимовну журбу на ледь помітних хвилях, ріка колише.

 в житті все не безкінечне, і надто мінливе,

як люди, що змінюються за напрямом вітру.

блідий місяць  все  манить і манить до себе.

проте Васько вагається -

йому так приємно, що  ріка ніжно омиває його,

ніби невідома жінка - ноги Христові.

тихий літній завод 

пошматоване  тіло вмерлого  суднобудівного заводу

тоне у білому шумі акацій, кровоточить масним мазутом.

 пізньої весни,

коли починає дихатись важко

і повітря стає сухим та гарячим навіть уночі

та обпікає шкіру північно-східним вітром.

самотній рибалка, ніби примара, у темному плащі, на понтоні щодуху голосить.

Його голос старечий, хрипкий та  непевний вгризається в берег

приглушеним  заклинанням:

"Окуні, карасі, таранки, всякі риби, йдіть до мене, раба Божого Миколи, проти швидкої води, весняної ріки. Назад не озирайтеся і в сторону не відвертайтеся…."

та лише ламкий очерет біля берегу у відповідь таємничо шепоче,

та мовчки стоять пліч-о-пліч дерева у парку "Перемоги", ніби Ольшанці в останньому бої.

і брудно-блакитними чайками криві крани зависають у небі -

лише воно пройшло крізь віки незмінним для міста, для тебе, для мене

і для цього старого рибалки:

"Ідіть до, раба Божого Миколи, на світанку і на вечірній, в день, під сонцем і в ніч під зірками, і під всією округою Божою. Цим словам ключ і замок, ім'ям Господнім Духом Святим. Хай буде так. Амінь».

«Хай буде так. Амінь», - відлунює від вмерлого заводу.

його корабелів мучать грижі й страшні прокльони промовляють уста.

їм сниться, як вони вбивають свої дітей,

розчленовуючи ніби здоровенних, металевих китів

пилорамою та болгарками.

та порубані шматки здають  на металобрухт.

вони прокидаються з очима повними сліз

і жадібно п'ють на кухні, з-під крану, воду навпіл з бензолом.

і так що глупої ночі.

на поржавілому від сліз понтонному містку

лунає щасливий голос рибалки в темному плащі,

який радіє, що Господь його не чув.