абрикоси

щоранку,

коли солоне і довге, ніби в’ялені макаронини, проміння паде на 

лоно землі,

із ще сонних долин, де рясно плачуть трави на схід сонця,

розсікаючи густі тумани, пропахлі гострим запахом скошеного 

жита,

від якого зводить язик та хочеться чхати,

виринаємо ми —

металеві й стрункі піонери дикого степу.

в самоті, ніби останні пророки,

кричимо в порожнечу

з усієї сили.

зціпивши від болю й нудоти дизель-двигуни,

ми благаємо припинити цей біг і відпустити до світлого раю,

де так чарівно пахне соляркою та смолою, і запашною кіптявою,

яку хочеться вдихати на повні металеві легені.

проте оскаженілі машиністи лише підганяють вперед

і ми біжимо до інфікованих невимовним сумом сірих брудних 

вокзалів,

де на перший погляд приємні, усміхнені провідниці запрошують 

нових подорожніх —

порожні бляшанки людей зі шпротами та консервами, 

мінеральною водою, з вареними яйцями

та смердячими шкарпетками і немитими головами.

і їхніх дітей, які обов’язково обірвуть фіранки в вагонах, які будуть 

волати та вовтузитися всю ніч,

до самого ранку.

любий, милий Начальнику Південно-Західної залізниці,

якщо ти чуєш наші скромні молитви,

благаємо!

допоможи дістатись

хоча б рідної та такої жаданої Долинської,

адже там продають соковиті та жовті, як Божий день,

абрикоси.