сьогодні і завжди

Ut queant laxis (гімн Івану Хрестителю)

solve polluti

ранок кволий

равликом виповзає з мушлі сорочки –

ДО неба

дзиґа закручується

РЕставруються душі

з першим промінням сонця

з першими нотами цвіркунів

МІста творяться з плоті

з попелу

тягнуться вулицями пальці

вилиці випирають мостами

ФАсади будинків – обличчя

засклені очі

Ми – нота СОЛЬ

Ми – сльози землі

земЛЯ –

СІра миша

п'яне сонце

котиться Спаським узвозом
червоне, розпашіле
од задухи
світ перевертається догори дриґом:
дерева, будинки, люди зустрічні
жінки стривожено ахають
заламують руки до серця
здивовані чоловіки
не можуть втямити
як це так сталось
а діти малі
тицяють пальцями
і заходяться сміхом
бо п’яне сонце
котиться
котиться
котиться
Спаським узвозом
а слідом за ним
перекочуюсь й я
а слідом за мною
мій ровер
що за мить до того
втрапив у діру в асфальті

Гра в баскетбол пробитим місяцем

Перші дні жовтня -

продовження мужицького літа

їдкий дим горілої трави повзе понад антени

сталінок тутешніх добропорядних, огрядних

в зелених фартухах

гострий запах свіжого бульону з відкритих вікон

лоскоче ніздрі

і кашель громохкий коронавірусний малокровного мосту -

гримить раз по раз в повітрі

в долині Каскадного скверу

лежить наш затишний майданчик:

там понурі кільця перекособочені

важко дихають в обличчя прілим листям

щити немічні хиляться на захід

мов колосальні кульбаби

трощений

асфальт

діри якого залатані наспіх калюжами

у них втрапить і скалічиться ще не одна нога

буремна

ми граємо тут в баскетбол

розпашілим

місяцем

пробитим

що свище,

як легені астматика

велика акацієва голка стирчить в його боку

і він вже не стрибає

а перекочується

тіла наші

обгорнуті

футболками

напинаються вітром з лиману

промоклі від солоного дощу

штурхаються

азартні

швидкі

блокують кидки

руки

скарлючені

як стовбури гледичії

гасаємо, як вітрильники між буями

як сірники між пальцями курця

перестрибуємо через тих хто збивається з ніг

приправляючи це все дійство обсценною лексикою

опівночі

зойки і крики наших повержених

стихнуть

І ліхтарі засяють надновими сумирно над нашим майданчиком

ми розлетимося граками, кожен до своєї гілки

і місяць триочковим пролетить повз кільце великої ведмедиці

Звуковий силует Миколаєва: Олег Дорош: «Сонце – невід'ємний символ Миколаєва»

Звуковий силует Миколаєва: Олег Дорош: «Сонце – невід'ємний символ Миколаєва»:

Презентація нового видання миколаївського поета Олега Дороша «Сонце на рейді», яка відбулася 9 жовтня в бібліотеці імені М.Л. Кропивницького.

Звуковий силует Миколаєва

абрикоси

щоранку,

коли солоне і довге, ніби в’ялені макаронини, проміння паде на

лоно землі,

із ще сонних долин, де рясно плачуть трави на схід сонця,

розсікаючи густі тумани, пропахлі гострим запахом скошеного

жита,

від якого зводить язик та хочеться чхати,

виринаємо ми —

металеві й стрункі піонери дикого степу.

в самоті, ніби останні пророки,

кричимо в порожнечу

з усієї сили.

зціпивши від болю й нудоти дизель-двигуни,

ми благаємо припинити цей біг і відпустити до світлого раю,

де так чарівно пахне соляркою та смолою, і запашною кіптявою,

яку хочеться вдихати на повні металеві легені.

проте оскаженілі машиністи лише підганяють вперед

і ми біжимо до інфікованих невимовним сумом сірих брудних

вокзалів,

де на перший погляд приємні, усміхнені провідниці запрошують

нових подорожніх —

порожні бляшанки людей зі шпротами та консервами,

мінеральною водою, з вареними яйцями

та смердячими шкарпетками і немитими головами.

і їхніх дітей, які обов’язково обірвуть фіранки в вагонах, які будуть

волати та вовтузитися всю ніч,

до самого ранку.

любий, милий Начальнику Південно-Західної залізниці,

якщо ти чуєш наші скромні молитви,

благаємо!

допоможи дістатись

хоча б рідної та такої жаданої Долинської,

адже там продають соковиті та жовті, як Божий день,

абрикоси.